www.Prokop.Su - Поэтический сайт Юрия Прокопенко

Смузі

Поэзия

Зроби для мене смузі з слів,
З тих слів, що вилікують душу,
Додай до них медових снів,
В яких щасливим бути мушу.

Додай весняні пахощі садів,
Дитячий хор і справжнє алілуя,
Щоб забуваючи про біль – радів,
Радів від того, що живу я.

І ще додай як справжній вітамін,
Слова підтримки, вдячності, турботи,
Майбутнє потребує певних змін,
Я після смузі стану до роботи.

Слова залишать гарний післясмак,
В житті наївся перцю донесхочу,
Тому прошу, благаю як жебрак,
Своє, натхненне смузі прошепочеш?
© Юрій Прокопенко

alt

 

Вірю

Поэзия

Ріже вітром мокрі очі,
Рве одежу на шматки,
Скоро кат сокиру точить,
Кров дописує рядки,
Стала шкіра проти ночі,
Груба й чорна, як кірза,
Не відмиє, не розмочить,
Навіть мамина сльоза,
Тільки сірий сніг з золою,
Поховає тіло битви,
Над чиєюсь головою,
Прочитає всі молитви.
Він вдихає сморід смерті,
Що в’їдається у мізки,
Як каміння надто тверді,
Надто мертві душі близьких.
Поминайте хлопців з ранку,
Тих,  що полягли за мрію,
Щоб народженні в світанку,
Промовляли слово: «Вірю»!
  ©  Юрій Прокопенко.

 

Вічні крила

О любви



Про почуття, яке приходить з неба,
Просто приходить, з розуму зводить,
Не питає, чи воно тобі треба.
Перетинає посеред білого дня,
Перевертає з ніг на голову життя,
І в твоїй голові оселяється її ім’я,
Потім очі, губи, обличчя,
Та ну не може бути,
Лакмус на любовну отруту,
Холостяцьке сорокаріччя,
Але виявляється, що ти вже в полоні,
З відвертим бажанням цілуєш її долоні,
Обіймаєш її на чиємусь балконі,
І ви разом без нічних таємниць,
До забаганок і всіляких дурниць,
Під залп божевільних рушниць,
Ти кажеш: «моя рідна, моя мила»,
І розумієш, що любов тебе поновила,
Полонила, вбила і воскресила,
Подарувала кохання вічні крила.
  ©  Юрій Прокопенко.

 

Монголи

Для детей

Ти слухаєш занадто сумну музику,
Щоб бути веселою,
Ти ж не брала це життя в позику,
Тож не блукай пустелею,
Хіба ти задоволена болотом взимку,
Яке спотворює білий сніг,
То чи можеш радіти своєму вчинку,
Коли на сльози перетворюєш сміх.
Навчись посміхатись дотику світла,
Коли відкриваєш майбутнього штори,
Та підставляти обличчя вітру,
Долаючи чергове, життєве горе,
Ще не раз буде нестерпно боляче,
Ще будуть втрати і зради,
Хтось поцупить світло сонячне,
Ти скажеш: «які ж вони всі гади»,
На душі стане самотньо і холодно,
І ти спробуєш втопитися  в алкоголі,
І тобі напевно було б все одно,
Як би у тебе в роду були монголи,
Колись монголи були круті,
Кажуть що їх боялись навіть китайці,
Послухай, а китайці вже тоді,
Вміли круто загинати пальці,
Але з часом монголи стали слабкі,
Так саме як слабка зараз ти,
Час ні до чого, ні до чого віки,
Ні до чого монголи з орди,
Є тільки життя і ти, то йди,
І не слухай музику сумних днів,
Позбудься монголів і їх барабанів,
Головне щоб в серці вогонь горів,
Але не той, що гріє шаманів,
Роздмухуй справжнє полум’я,
Без чаклунства і приворотів,
Воно горітиме допоки життя,
Не припинить своїх оборотів.
  ©  Юрій Прокопенко.

 

Не колядка

Поэзия

Існує принцип – не переймайся,
Роби омлет, якщо розбились яйця,
Життя суцільний вінегрет, тож наїдайся…

Ранок стає добрим після кількох філіжанок кави,
Відкриваються мозкові пори і ти стаєш більш жвавим,
А далі – суцільна проблема, від пекла до самого Віфлеєма,
Від порога рідної хати – до місця роботи,
                                                   де тобі нібито платять зарплату,
де паралельно живе постійне бажання виспатись досхочу,
де ти так майстерно про важливе торочиш,
                                                                      до вечора або до ночі,
А потім біжиш до дому, в вечірніх судомах майданів,
В нескінченних заторах, під бій барабанів,
під стогін клаксонів, під прихованні символи масонів,
і під неонові вогники мерехтливої реклами,
По дорозі телефонуєш до мами, питаєш як в неї справи,
вона каже що на Різдво приготує твої улюблені страви,
обіцяєш прийти, заокруглюєш кути,
сподіваєшся, що брехун то не ти,
Раптом зупиняєшся, але не від панічного страху,
не від свого постійно текучого даху,
не від бажання зупинити час поклавши голову на вільну плаху,
під аутентичний джаз або під божевільну Даху-Браху,
А зупиняєшся тому, що хтось із натовпу вигукує твоє ім’я,
Махає тобі руками, кричить: «друже, це я»,
і ти розумієш, що це «я» – майже твоя сім’я,
Він каже що десь неподалік,
зібралась тусовка, кальян і вино,
А ти вже як бзик, як звук що зник,
мовляв сил нема все одно,
І ти вже махаєш йому у вікно,
білого, маршрутного авто, тож то і воно,
Що ти раніш «викладав», там де вони зараз «навчаються»,
Точніш відпочивати намагаються,
ти їх не засуджуєш, просто тобі це вже не цікаво,
нещирі крики браво, намагання жити кучеряво,
З віком стаєш більш домашнім, з досвідом вчорашнім,
Тягне туди де кажуть: «наш дім»,
і ти дихаєш з ним подихом одним,
звиваєшся як над коминком дим,
прагнеш бути своїм,
Змінюєш себе на кращу сторону,
позбавляєшся від колишнього сорому,
І це допомагає, майже як ліки хворому,
Тому якщо ще не наївся – то наїдайся,
а краще встроми пальця в окріп і утримати намагайся,
кричи доки не захрип, доки не станеш тихіший за риб,
бо врешті-решт дурість немає меж,
це вже потім сумління бере тебе під арешт,
і ти змушений казати «авжеж».
Але ранок почне саме чорна, міцна кава,
яка як лава з вулкана збігає з кавоварки,
як хвороблива уява, сполоханої кухарки.
І все почнеться з початку,
біг по колу з бажанням достатку,
Рядки ці не схожі на Різдвяну колядку,
Ну і нехай…. залишаться на згадку.

 

Холодна

О любви

Здається вийшов пар сьогодні,
Залишив смуток, розпач, відчай,
Стоїш одна біля безодні,
Немов напівзабута притча.
Велична, горда і м’яка хода,
Як біла завірюха снігом оповита,
Чогось бракує, так, чогось нема,
… Кохання, що блукає світом.
Ним марять всі твої сади,
Які стоять узимку наче голі,
Яких катують холод і вітри,
Сади згасають мимоволі.
Потужна і самотня велич,
Як брила льоду в океані,
Супутників у тебе безліч,
І згодом, жодного в коханні,
Вітрів колючих, сніжна пісня,
Оспівує зимову вишню,
Облиш поняття «до» і «після»,
Життя як пар, що зовні вийшов,
Садів твоїх безмежна врода,
Вдих на весні, зимою видих,
Шкода, на холод зникла мода,
Цінують зараз плодовитих,
Позбудься скованості льодом,
Розтань, пусти любов в сади,
І почуття вагітні плодом,
Розквітнуть з подихом весни.

 

Майже артист

Поэзия



Що ж тепер? Що далі?
Стогнали твої відчуття, а далі життя,
По дорозі вечірнім містом,
Ще б пак, ти ж став артистом,
Ти навіть не відчуваєш холоду,
Майже як з молоду, або на підпитку,
Перебігаєш колію швидко,
Вдихаєш повітря прозоре,
Дивишся з надією в гору і видихаєш,
Пар, неначе дим з цигарок пускаєш,
Навіщо тобі цигарки,
В тебе і так туманні думки,
Крім того, життя прагматичне,
- Агов, чоловіче, знайоме обличчя,
Та ні помилились, і в тому суть,
Вважаєш, що тебе без гриму не впізнають,
Які ж то дурниці, дрібниці,
Щасливо біжиш, це майже політ,
Перед тобою весь світ,
А ще той її поцілунок, попала в вухо,
Прошепотіла: «слухай, я тобі поклала в сумку подарунок»,
І зникла, за вікна темні,
Напевне знала ходи таємні,
А ти лишився і було свято,
З вином і білою ікрою,
Цукерки, торт і «шо такоє?»
Розмови, сміх і щастя сльози,
Згадали навіть по зіркам прогнози,
Потім прощання, дрібнички на згадку,
Робитимеш в житті закладки,
Дуркуватимеш, зав’язуючи шарф як краватку,
Громадська зупинка, дорога до дому,
Напевне то доля бути одному,
Але не ставити крапку, а ставити кому,
Навіть відчуваючи неймовірну втому,
Навіть якщо так добре, що аж погано,
Потім напишеш собі догану,
Насипаючи сіль на кохану рану,
Забув що було, не зна що буде,
Нема нічого, є тільки грудень,
Грудень без снігу, актор без гриму,
Ноги без бігу,
Життя безмежне….

  ©  Юрій Прокопенко.

 

Ще досі спиш?

Поэзия

alt

 

Я хворію тобою

О любви

Я хворію тобою – ти мною,

Затяжна ця хвороба, хронічна.

Вона – трави з п’янкою росою,

Вона ще від Адама, одвічна.

Романтичним притягне магнітом,

Металеві, сучасні серця,

Вона є нескінченним гамбітом,

Їй насправді немає кінця.

Ліпить нас таких різних докупи,

Немов глину і білу, й рожеву,

І тихесенько розум поцупить.

Винуватець? Ну звісно, це Єва!

Я хворію тобою – ти мною,

Ця хвороба гаряча, болюча,

Бо, буває, важкою ходою

Ми долаємо розбрату кручі.

Випробовує вірність на відстань,

І журбою картає нам душі.

У чужу не попросишся пристань?

В постіль з ранку замовиш суші?..

Збільшить місце хвороба на мапі,

Пандемія не має кордонів.

Розділи своє серце навпіл,

Захисних позбудься шаблонів.

Я хворію тобою – ти мною,

Разом зловимо вірусну птаху,

І, тавруючи ліки, ганьбою,

Забажаєм родинного даху.

Всі слова і всі дії – відверті.

Бути разом – нестримне бажання!

Ми щасливі – хворіти до смерті,

Бо хвороба ця зветься коханням.

 

  ©  Юрій Прокопенко. 

 

 

alt

 

Осінній дзвін каштанів

Поэзия

alt

 

Хотите поддержать сайт?

Вам сюда →

Вход | Регистрация



Последнее на форуме

Больше тем »

Facebook

Партнеры