www.Prokop.Su - Поэтический сайт Юрия Прокопенко

Поэзия

ГАРНИЙ НАСТРІЙ

Поэзия

Від рукостискань підіймається настрій,
Приємно коли на шляху привітають.
Рука допомоги не дасть тобі впасти,
Врятує від пекла, направить до раю.

Обійми – як серце відкрите назовні,
Коли обіймають – це приязно, щиро,
Так ніби принесли дарунки коштовні,
Все золото світу і ладан, і смирну.

Цілунок з любов’ю – знеболить як ліки,
Дбайливо загоїть приховані рани,
Дієвість його не залежить від віку,
Придатності меж не має в кохання.

Колюча зима – це минуле, це спомин,
Вона наче піст, що веде до причастя,
А далі весна і сонячний промінь,
Вітання, обійми, цілунки і щастя.

alt

 

Акровірш про мою улюблену ГО

Поэзия

alt

 

МАЙЖЕ ХОККУ

Поэзия

Написано до дня Японії в ГО "Гармонія"
 

* * *
Народжений знову.
Очима дітей,
Споглядатиму вічність…

* * *
В небі птахи.
Свіже життя,
Вітер несе. Весна.

* * *
Рівновагу забудь,
Просто йди прямо.
Коли є стрижень.

* * *
Кохання – зусилля.
Будь щасливий,
Тебе не покличуть.

* * *
Знає сенс,
Ледачий пес,
Вмитий дощем.

alt

 

ПОХОВАНІ МРІЇ

Поэзия

Під квапливі прощання осіннього грому,
Мовчки серце поета мліло,
В півсвідомості хащах, у тумані рясному,
Хоронив нездійсненні мрії,

Прикопав, тай забув, тай по всьому,
Став звичайним суб’єктом природи,
І вбивав нові дні по одному,
Зневажаючи час при нагоді.

Та закопані мрії досі живуть,
Проростають в свідомість віршами,
Де тягуче болото, життя каламуть,
Надихають, приводять до тями.

Знову в серці поета мрія росте,
Бездоганна – як квітка дика,
І з любов’ю запитує: «Здався? Не вже?
Я з тобою – назавжди, до віку».
© Юрій Прокопенко
alt

 

СОНЯЧНЕ ТА ВОГНЯНЕ

Поэзия

Є у ній щось таке сонячне та вогняне,

Настільки сильне, потужне, відверте,

Ти відчуваєш це… 

Навіть, якщо вона щось раптово утне,

Ти все одно ладен за неї померти.

Навіть, якщо вона несподівано згрішить,

Хоч і ти не чернець, то не є таємниця.

Яка різниця… 

Кожен знає, як та хіть свербить,

І спустошеність наслідків не забариться.

Але все одно в її голові мешкає сяйво,

Котре навіть в ночі не лягає спати,

Приміряє шати…

І ти, і вона, тай усе це – нічого не зайве,

Аби тільки калатало серце, аби відчувати.

І ти існуєш, напевно тому, що досі,

Сяє її вогонь – відвертий, живий,

Вона – носій…

І тепла осінь завжди житиме у її волоссі.

Просто будь поруч, просто намагайся,

просто мрій.

© Юрій Прокопенко

alt

 

БЕЗ ОБІЦЯНОК

Поэзия

Ми з тобою ні друзі, ні вороги,

а так…

Маємо на згадку яскраве минуле,

спільне,

Кожен з нас платить за торги,

мідяк,

Кожен натомість отримує кухоль,

зілля.

Ти живеш сама, як поранена пташка,

без льоту,

Я живу один, ніби впійманий пугач,

кімнатний,

З голови, завжди, викидати важко,

дрібноту,

Особливо коли дрібнота – це туга,

приватна.

І коли в подушках тихо очі стуляю,

на ранок,

Ніби п’ю, як ти – зілля з кухля снів,

та ілюзій,

Навіть у спільних снах – я не даю,

обіцянок,

Напевне тому ми досі – ні вороги,

ні друзі…

© Юрій Прокопенко

alt

 

В ПОПЕЛІ ТА САЖІ

Поэзия

Немає сенсу, не вмикай напругу,

Згоріли нерви ниткою вольфраму,

Характер перейшов у чорну смугу,

Став прочерком між темними роками.

 

Ця абсолютність попелу та сажі,

Цей непроглядний морок на шляху,

Яка різниця, що там люди скажуть,

Сумління приміряє глухоту.

 

Вже не бентежить, що старіє тіло,

Вже не болить розхристана душа,

Але, це пам'ять не змінило,

Не дало чорні хмарі відкоша.

 

Блукаю силуетом в камуфляжі,

Ходжу із факелом згорілої пітьми,

Шукаю світло в попелі та сажі,

На згарищах гібридної війни.

© Юрій Прокопенко

alt

 

ХАТА ПІД СТРІХОЮ

Поэзия

На підтримку проекту Народного художника України Володимира Козюка «Хата під стріхою»

 

Перейде все, та згодом зміниться,

І кордони, і значення слів…

Не плямують листів з чорнильниці,

Не лунає полями спів.

Вже старенька хата під стріхою,

Українці її не забули,

Скоро стане великою втіхою

Пильнувати спільне минуле.

Намагається час вкрасти цінності,

Первозданність нашу забрати,

Не втрачаймо народе пильності,

Зберігаймо під стріхою хату.

Нехай вільно потомки дихають,

Бо минуле дає свободу.

Доглядаймо хату під стріхою,

І шануймо цей символ роду.

І колись вельми вдячний нащадок,

Буде символ роду плекати,

Український одвічний спадок,

Рідну нашу під стріхою хату.

© Юрій Прокопенко

alt

 

СПОВІДУЮЧИ ТИШУ

Поэзия

Це будуть ті рядки, які тобі напишу,

Вони залишаться, як противага слів,

Крик навпаки – сповідуючи тишу,

Години кришаться піщинками віків.

Це будуть ті рядки, якими напророчу,

Для тебе сукню – білу як сніги,

Не тільки завдяки звитяжному «я хочу»,

Тому, що шлюбу як ніколи прагнеш ти.

Це будуть ті рядки, які ще прочитаєш,

Моя голубо, ставши на рушник,

Пройдуть роки, той день запам’ятаєш,

Цілунок в губи в торжестві музик.

 

Але, кохання крах навіяний війною,

Поквапився зайняти свою нішу,

Тому, у цих рядках прощаюсь із тобою,

Піщинками віків сповідуючи тишу.

© Юрій Прокопенко

alt

 

ПРО СХІД ЗА КАВОЮ

Поэзия

Доки ми смакували балачками та кавою,
Заїдали день французькою здобою,
Десь на Сході багряно-кривавому,
Люди прагнули тиші і спокою.

Захаращений простір ефірного мовлення, 
Реактивно-бомбований антрацитовий край,
Рефлекторно чекає глузду відновлення,
А його все немає, чекай – не чекай.

Там розгніваним серцем волають до Бога,
Із підвалів нічних, і старі, і малі,
Бо підступні обійми, братерська облога,
І катують, і душать в безбожні імлі.

Кава швидко холоне, балачками приправлена,
Серце – здобою черствіє знов на столі,
І у нас, як на Сході – свідомість розчавлена,
Ой, нескоро отямляться люди живі.
© Юрій Прокопенко

alt

 

Хотите поддержать сайт?

Вам сюда →

Вход | Регистрация



Последнее на форуме

Больше тем »

Facebook

Партнеры